Матеріали
для Хуторянського вісника 4
Спецвипуск
Вельмишановані читачі!!!
Цей випуск нашого часопису
присвячений неординарній події, до якої ми ретельно готувалися
майже більше року – Першому
всеукраїнському гастрономічному Фестивалю-Квесту «Борщик в глиняному горщику»
2014 (далі – Фест-Квест). Аби Ви могли краще зорієнтуватися щодо концепції
Фесту-Квесту, розібратися НАВІЩО І ДЛЯ ЧОГО ми взялися організовувати таке
дійство, наперед подумки «посмакувати» борщиками за стародавньою рецептурою
Зіньківщини, заочно познайомитися з нашими вельмишанованими учасницями до Вашої
уваги цей випуск Хуторянського вісника.
У
нас НОВИНА: від 28 грудня 2013 року діє Громадська організація
«Туристичне СЕЛО Полтавщини». Засновники …. Метою ГО згідно статуту є: здійснення
та захист прав і свобод, задоволення суспільних. Зокрема економічних,
соціальних, культурних, екологічних та інших інтересів населення Полтавщини та
гостей у сфері сільського зеленого туризму.
Борщівник
– для борщу, кашник – для каші
(або
секрети «довгожительства»
глиняного горщика)
Впродовж принаймні останнього
століття асортимент, форми, декор, призначення глиняного посуду змінювалися,
але донині виготовляється й використовується найархаїчніший і
найуніверсальніший його вид – ГОРЩИК. Спробую
узагальнити та проаналізувати розрізнені відомості щодо українського глиняного
горщика, намагаючись розкрити секрет його довгожительства. Адже глиняними горщиками Людина користується з часів неоліту і
дотепер.
Слово «горщики» («горшки») вживалося не лише для позначення окремого виду
посуду, але й як узагальнююча назва глиняного посуду загалом та на позначення
гончарного виробництва («займатися горшками», «ліпити горшки»). Гончарів
називали «горшечниками», «горшешниками», «горшколєпами», «горшкарями»,
«горшочниками», «горщаями»…. В даній публікації словом «горщик» послуговуюся в
його вузькому значенні через призму дослідження традиційної культури харчування
українців:
горщик –
різновеликий посуд з опуклим
тулубом, отвором, дещо меншим за опук, більшим чи майже рівним денцю і
невисокими вінцями (переважно вертикальними прямими, рідше – відігнутими
назовні), вухом або без нього, основна функція якого – слугувати місткістю для
приготування страв у печі. Горщиками в господарстві також послуговувалися для
зберігання продуктів і рідин, готових страв і напоїв, подачі їх до столу;
нагрівання води, кип’ятіння білизни, купання дітей, відправлення природних
потреб, виконання лікувальних дій, а також в обрядово-ритуальній практиці.
Горщики вищеописаної форми (узвичаєної для ХІХ–ХХ століть) на території України
почали виготовляти з другої половини ХVI
століття і в досліджуваний період використовували в усіх її регіонах. Подібної
форми вироби побутували в білорусів, румунів, поляків.
Впродовж часу, форма українського
горщика змінювалася, еволюціонуючи разом з гончарною технологією,
пристосовуючись до теплотехнічних споруд, в яких готували страви. Його
конфігурація дозволяє найбільш раціонально використовувати нагрівальну енергію
вогню. Нижня частина глиняного горщика, вузька біля денця і розширена до опуку,
придатна для підставляння рогача, щоб поставити-зняти посудину на жар (з жару).
Для виймання з печі горщиків в кожної господині існував набір рогачів – кожному
горщикові відповідав «свій» рогач. Верхня частина горщика, звужена відносно
опуку, спроможна витримувати температурний режим, необхідний для приготування
продуктів, запобігати надмірному випаровуванню вологи. Вінця пристосовані до
тримання покришки.
Незважаючи на наявність багатьох
спільних рис, горщики на території
України мають регіональні особливості. Наприклад, в Полтавщині, горщики
виготовляли опукобокими, з діаметром опуку більшим за висоту, а отвору – значно
більшим за денце. Розміри отворів і денець найбільш поширених на Гуцульщині
горщиків були подібними, але боки їх менш опуклі. Навіть в одному осередку
форма горщиків могла варіювати. Приміром, у Опішному, що на Полтавщині, горщики
були ширшими і вужчими, вищими і нижчими, що підкреслює народна термінологія.
«Пукатим» називали горщик із випуклими боками, «плоскуном» – нижчий, ніж,
приміром, «стовбун». Регіональні відмінності формотворення українських
горщиків, що сформувалися впродовж доволі тривалого періоду, досі спеціально не
вивчалися, хоча можуть бути важливим джерелом для студіювання етнічної історії
того чи іншого регіону.
Як і інший посуд досліджуваного
періоду, горщики формували на ножному гончарному крузі. Вухо (вуха) до нього
гончар завжди доліплював вручну. Випалювали горщики в горнах. З технологією
випалювання пов’язаний і декор посудин.
Гончарі кожного осередку
виготовляли горщики різноманітних розмірів. Там, де рівень розвитку гончарства
був високим, різновидів було більше, порівняно з іншими. Оскільки горщик
найуніверсальніша посудина за способом застосування, йому притаманна найбільш
розвинена метролого-термінологічна система розрізнення величин.
Для виготовлення горщиків у
різних регіонах України використовували «горшечну», тобто придатну для
виготовлення саме горщиків гончарну глину (глей). Головною її властивістю мала
бути вогнетривкість – здатність витримувати
високий температурний режим. У окремих гончарних осередках до горшечної
глини задля цього додавали домішки. Наприклад, в деяких гончарних осередках
Черкащини вогнетривкої глини не було, тож горщики виготовляли з наявної,
додаючи пісок. Але це не завжди допомагало. Наприклад, канівські гончарі
згадували, що в 1930-х – 1960-х роках внаслідок не вогнетривкості сировини,
їхні горщики часто тріскалися під час приготування страв.
Опішнянські гончарі «горшковою»
(горшечною) глиною називали найвисокоякіснішу, найвогнетривкішу, придатну для
виготовлення будь-якого посуду, а також
будівельної кераміки. Її походження ототожнювалося з природою кам’яного
вугілля. Гончарі говорили: «Горшкова глина росте як земляне вугілля». У окремих
гончарних осередках до горшечної глини додавали домішки. Зокрема, в Поділлі
наприкінці 1920-х років у рівних пропорціях
змішували «глину білу з камінчастим
глеєм». Гончарі вважали, що «такий
горщик варит швидче й швидче кипит, таких найбільше робимо, воно тримає, саме
діло, сам камінець тримає і не так швидко поб’ється». Як і інший посуд
досліджуваного періоду, горщики формували на ножному гончарному крузі. Як і під
час виготовлення інших видів посуду, виготовляючи горщики, гончар
послуговувався гончарним дерев’яним ножиком з отвором посередині. Ножики в
гончарів поділяються на горшкові і мисочні. Горшкові ножики завжди довгі і
вирізані клином. Для орнаментування горщиків, горщечники використовували щітки
– пензлі зі щетини, без ручки, перев’язані ниткою, товщиною з мізинець. Для нанесення
вузьких рисок використовували щіточку з трьох-чотирьох курячих пір’їн.
Вухо (вуха) до горщика гончар
завжди доліплював вручну. Для пригладжування внутрішнього кута вуха, горщечники
Комишні (Миргородський повіт) використовували особливу паличку товщиною стержня
гусячого пера і довжиною олівця, яку так і називали – паличка. Для подвійних
заглиблених ліній в Городищі використовували паличку з гострими кінцями –
«писульку».
Випалювали горщики горнах. Від
технології випалювання (окислюваної чи відновної) залежав колір поверхні
готових виробів («жовті», «червоні», «білі», «руді», «сірі», «сиві», «димлені»). Частину цих виробів
покривали поливою на вінцях,
всередині чи по всій поверхні. З
технологією випалювання пов’язаний і декор посудин. Горщики, випалені в окислювальному середовищі, орнаментувалися
переважно кількома прямими або хвилястими ритованими, відтиснутими або
мальованими лініями на вінцях і плечах. Димлені – відтиснутим чи лискованим
орнаментом, що міг вкривати всю зовнішню поверхню посудини – від утору до краю
вінець. Горщик, що використовувався для приготування страв у печі, «святково»,
по всій поверхні, не розмальовували.
Гончарі кожного осередку
виготовляли горщики різноманітних розмірів. Там, де рівень розвитку гончарства
був високим, різновидів було більше, порівняно з іншими. Оскільки горщик
найуніверсальніша посудина за способом застосування, йому притаманна найбільш
розвинена метролого-термінологічна система розрізнення величин. Систематизую
найменування глиняних горщиків у різних регіонах України від найменшого до
найбільшого:
– в Опішні (Зіньківський район,
Полтавщина): махітка, кашня (висотою 8-12 см), горща (місткістю 1л), кашник
(10-15 см) (3 л), горщечок, борщівник (20-25 см), плоскун (10 л), стовбун (15
л), чавунець, підворотень (підворотник) (25-35 см) (20 л), золінник (золільник)
(30 і більше л);
– в Зінькові (Зіньківський район,
Полтавщина): горщата, окладдя, підворотня, підворотень, підсніжча;
– у Хомутці (Миргородський район,
Полтавщина): кашненя (до 1 л), кашник чи горня (горща) (1-2 л), горщатне
(горщатний) (3 л), килаш (кілаш, калаш) (4,5 л), плоский (плоскій) (8-10 л),
порожня (до 20 л), сніз (до 30 л);
– у Біликах (Кобеляцький район,
Полтавщина): горщочок, горщечок (0,5 л), горща (1 л), окладдя (1,5-2 л), кашня
(2-2,5 л), кашник (3-4 л), підворотень (10 л);
– в Олешні (Ріпкинський район,
Чернігівщина): питун (менше 1л), молошник (1-1,5 л), подобєднік (2-2,5 л),
обєднік (3-4 л), стовбун (5-7 л), плоскуша (8-9 л), варейка (10-12 л), ставнік
(20 і більше л);
– у Вербі (Коропський район,
Чернігівщина): махотка (0,5 л), горщатко (1-1,5 л), уклад (2-3 л), борщівник
(4-5 л), золільник (10-12 л);
– в Рокиті (Старовижівський
район, Волинь): малі горщики («варишки»), на чинахи (невеликі горщики для
смаженини), слої (горщики з двома вухами і покришкою);
– в Шатрищах (Ямпільського
району, Сумщина): махотка, горщевик, кашник, яловець, владовець, борщівник;
– в Луб’янці (Макарівського
району, Київщина): дробина, уклад (2 л), польовик (3 л), денежний (4 л),
середній (на 1 відро), велич (на 3-4 відра);
– в Приборці (Іванківського
району, Київщина): укладчик (1 л), укладич (2 л), ляцьковий (3 л), середній (1
відро);
– в Дибинцях (Богуславського
району, Київщина): махітка, росла махітка, горща, підкілаш, кілаш або золінник,
двохзолінник;
– в Цвітній (Олександрівського
району, Кіровоградщина): одинари, подвінники, потринники, четвірки, п’ятірки,
шестірні, десятірні, двадцятки, двадцятип’ятірки ;
– в Каневі (Канівського району,
Черкащина): шестерик (1/6 відра), четверик(1/4 відра), трояк (1/3 відра), підкілаш (0,5 відра), кілаш (1
відро), золільник (1,5-2 відра);
– с.Котельва (Полтавщина),
с.Охтирка (Сумщина): плоскун, стовбун
(різновиди підворотнів, близько 8 л);
– у Валках (Валківського району,
Харківщина): горщя (0,5 л), п’ятириковий, кашник (1 л), четверик (більший),
малий окладач (1,5 л), окладач (2 л), плускунча, плоскунча (3 л), плускун (4-5
л), тройнят, підворотень, двойняк (близько 8 л), золінник, золільник (10-12 л,
3-4 відра);
– у Луганщині:
підворотень (3 л), підснізковий, підснізок (10 л), сніз (25-30 л);
– у Львівщині, Івано-Франківщині,
Чернівеччині, Закарпатті: кулешінник, кулішарник, кашник, борщівник, золінник,
золінниця;
– у Херсонщині: дробина, кашник,
підкілаш або горщат, кілаш, плоский, підворотень.
Дослідник стану гончарства
Полтавської губернії наприкінці ХІХ століття керамолог Іван Зарецький написав,
горщики, як і полив’яні миски мають лише п’ять величин, але кожна величина
носить відповідну назву: підворотень (Опішне, Міські Млини, Більськ, Білики,
Глинськ), підворотник (Опішне), плоскій (Городище, Комишня), підсніжча
(Зіньків), висотою від 6, ½ до 7 вершків.
Стовбун (Опішня, Міські Млини,
Більськ, Городище), підворотень (Зіньків), підворотня (Глинськ), Кілаш
(Комишня), кашник (Білики), висотою від 5 до 6 вершків.
Пласкун (Опішня, Міські Млини),
підворотний, підворотник, підворотня (Зіньків, Комишня), порожняк (Більськ),
укладний кашник (Городище), кашня (Білики) висотою 3 1/2 до 4 вершків.
Кашник (Опішня), махітка
(Комишня), горщя (Білики), росле горщя (Глинськ), окладя (Зіньків) в 3 вершка.
Махітка (Опішне, Міські Млини),
малі горщата (Глинськ), горщата (Зіньків), висотою менше 3 вершків.
Окрім цих постійних величин
горщиків є ще такі, які не завжди виготовляються і даються у вигляді прибавки,
під час продажу оптом. Такі горщики від 2 до 3 ½ відра величиною: золінник,
оптовик або сотенник (Комишня), горловий. Лише там, де (як у Більську і
Зінькові) посуд порівняно не крупний, такі горщики ідуть в загальний рахунок.
Так точно і великі макітри не ідуть у загальний рахунок.
Найменший
горщик (у середньому – 0,5-1 л) – горщя, горщечок, горщочок, махітка,
махотка, дробина, варишка, кашненя, укладчик
горня, питун – використовувався на території України переважно для приготування
страв для дітей. У ньому також тримали масло й сметану.
Наступні за розмірами (1-1,5 л) в
Олешні називалися молошники, що на мою думку свідчить про готування в них
молочних страв (переважно каш). Горщик для молока у західник регіонах України
називали «лоханка», «лоханє», «лохані», «лоханки».
Для
приготування густих страв користувалися горщиками місткістю 1-4 літри – кашниками, горщатними, подобєдніками. В
літрових кашниках готували кашу переважно для дітей. На Гуцульщині
їх називали «кулешник», оскільки в ньому варили мамалигу-кулешу, в
Опішні, іноді, хамулою (від однойменної назви каші з крохмалю, манки).
Різновидом горщика-кашника був чавунець. Опішнянка Анастасія Прач
розповіла, що в часи використання глиняних горщиків в її родині, кашу
здебільшого варили або густу, яку споживали з молоком, або рідшу – куліш
(жменя-дві пшона, до якого додавали дрібно порізану картоплю). Для пшоняної
каші до молока пшоно відміряли так: у горщик насипали пшоно, клали його на бік,
якщо було видно за крупою половину денця – це норма. Крупу промивали водою і
наливали в горщик води менше на два пальці. Опішнянка Ганна Цюрюпа поділилася
таким спостереженнями за процесом готування каші в горщику: «Кашу як варить, огню, щитай, вона не
баче. Вона ж накрита стоїть і умліває. Тоді не засмалюється. Як дуже жарко,
буває і верх каші згорить. Як доварювали, огонь не такий, жар не такий, тоді
накривали. Інколи, правда, зразу накривали».
Горщики середньої величини (3-8
літрів) – борщівники
(сімейні
горщики), обєдніки – використовували для приготування рідкої страви (борщу,
капусти,
юшки, в ХХ столітті – супу) на одну
сім’ю. В них же готували деякі святкові напої
(варену, запіканку (замість покришки краї вінець горщика накривали-замащували
тістом і так ставили в піч для приготування)). Опішнянка Ганна
Нестеренко пригадала такий рецепт приготування борщу в горщику в печі: «Як борщ варити, налити холодної води в
горщик, широко порізати на скоромний борщ квашені буряки (на пісний вузенько).
Тоді буряк укипить під покришкою. Тоді картоплі, капусти (пізніше картоплі, бо
розварюється), а тоді зажарку вкинув і хай закипить» Опішнянка Ганна Цюрюпа
пригадала таке: «Як варили борщ, насипали
не дуже повно, бо розширяється, на два пальці не наливали повно, і не
накривали. Як доварюється, вогонь не такий сильний, накривали, бачимо по огні,
як слабенький, то накривали. Для борщу і для каші у мене отдєльний горщок, вони
однакові, але борщу варили більше, каші менше варили, бо борщу наїсишся, а каші
менше накладаєш».
Найбільші горщики в багатьох
населених пунктах України називали золільник, золінник, золійник (від 10 до
40-50 літрів). Назва «золільник» похідна від способу використання цього посуду
– в ньому нагрівали воду для заливання одягу в жлуктах під час зоління (прання
за допомогою золи). Окрім того, в золільниках нагрівали воду для прання білизни
й купання дітей. В них також готували страви на весілля (на Полтавщині готували
капусту (капустняк), локшину, фруктовий кисіль), похорони, хрестини, громадські
обіди, а в інший час використовували для
тримання солонини, води, збіжжя «їх
уживать на сипанку». В південних районах Івано-Франківської області, селі
Бубнівка (Вінничина, Поділля) такі горщики називалися «на оказію». Гуцули
Карпат називали найбільші горщики «комашнєники», похідним словом від назви
похоронного обіду – комашні. Їхню величину гончар з села Бубнівки Яків Гончар
пояснив: «колись люди ненажерливі були,
треба їм було багато їсти, великі горщики робили, тепер мало їх роблят – люди
не такі, не стільки їдять і нема що давати їм їсти». Найбільші горщики з
Бубнівки робили здебільшого «на два вуха», але трапляються і «на їдно вухо».
У різних регіонах України ємність
горщиків максимального розміру відрізнялася. Найбільші мені вдалося бачити в
Опішному. Вони могли вмістити понад 30 літрів (!). Ймовірно, подібні розміри
мали й найбільші бубнівські (с. Бубнівка, Вінниччина) «горщики на оказію» про
які інформаторка Афоня Герасименко говорила: «були такі здорові горшки, що чоловік було влізе», а Ганя Ганчар
стверджувала, що в них «три відрі води
влізе». Місткість таких горщиків у гуцулів Карпат – 2-2,5 відра. В окремих
осередках Слобожанщини а також у селі Верба (Коропський район, Чернігівщина)
золільники мали об’єм близько відра. Щоб викрутити на гончарному крузі такий
великий посуд, окрім глини з певними якостями, неабияку роль відігравала
старанність, неспішність, фізична витривалість і майстерність гончаря. За
відсутності глини з гарними якостями, наприклад, у Каневі, великих горщиків не
робили, хоча користувалися їхньою назвою, як умовною одиницею гончарського
рахунку. У піч такі великі горщики не могли влізти. Страви в них варили надворі
прямо на відкритому вогнищі. Дозволю собі припустити, що горщик-ставнік міг
бути призначеним для тримання рідин і продуктів, що могли зберігатися тривалий
час (сирівець, повидло).
Одночасно в господарстві
господині мали в своєму розпорядженні до десятка різновеликих горщиків. Але
щодня, як правило, використовуючи два горщика – на рідку й густу страву. Два, в
яких готували їжу попереднього дня, випарювали. Незважаючи на доступність,
порівняну дешевизну глиняного посуду, господині намагалися різними способами
продовжити термін його використання. Використовували
доти, доки посудина могла служити, навіть пошкоджена. Горщик з надщербленими
вінцями, без вінець чи тріщиною називали гирявим (гирун, горюнчик).
Горщики господині купували
переважно на базарі в гончарів чи перекупників. З часом склалася ціла система
первісних дій, що передували уведенню горщика в домашнє господарство, мета якої
– продовження терміну використання, надання йому приємного запаху, покращення
смакових якостей їжі, яка буде готуватися в ньому, захист приготованого від
«темних сил». Існує значна кількість способів підготовки нового глиняного
горщика до варіння в печі. Новий
горщик «заварювали» рідкою пшеничною кашею, розчином житнього борошна, відваром
картоплі, цукрових буряків; змащували салом, смальцем, олією; кип’ятили в ньому
молоко чи воду. В більшості випадків посуд після такої обробки ставили в піч
для «загартування». Способи попередньої обробки
посуду перед використанням були досить ефективними. Марія Осавуленко, жителька
с.Межиріч, що на Черкащині, досі готує борщ в горщику, яким користувалася ще її
мама (посудині вже близько 40 років).
Окремі види
горщиків не призначалися для готування їжі. На території Правобережної України
побутували двійнята
(двійнятка, парка, близнята, «дзвінята») – два невеликі горщики, з’єднані
докупи, з ручкою-кільцем на дотичних вінцях. Їх застосовували для перенесення
гарячих страв під час різноманітних польових робіт і сіножатей: в один горщик
насипали рідку страву (борщ), в другий – кашу; на Святвечір малі хрещеники
носили в них хрещеним батькам кутю і узвар. Глиняні близнята накривали
дерев’яною накривкою, спільною для всіх горщиків або полотниною.
Як одна з найуніверсальніших
посудин, горщики виступали в якості обрядового й празникового посуду. Горщик
фігурував у давньому ритуалі «бабина каша» під час святкування народин. За
звичаєм баба-повитуха готувала кашу з додаванням яєць, масла і приносила її в
горщику на хрестини. Всі присутні торгувалися за право розбити горщик. Найвищу
ціну звичайно давав хрещений батько дитини. Йому й діставався горщик з кашею,
який він, піднявши високо над столом, розбивав об ріг так, щоб черепки й каша
лишилися на столі.
Горщик фігурував і у весільному
обряді. В ньому, звісно, готували страви, подавали деякі з них до столу,
здійснювали «магічні маніпуляції» з ним, розбивали «на щастя»…. Не дивно, що
непоодинокі згадки про горщик трапляються в усній народній творчості. Зокрема
мені вдалося зафіксувати такі весільні пісні з Полтавщини.
Для приготування й подачі до столу головних різдвяних страв
(куті та узвару) використовували здебільшого полив’яні глиняні горщики – на
кутю кашник, на узвар – більший. Мені
невідомо, чи відрізнялися чимось ці горщики від повсякденних. Принаймні, жоден
опитаний мною інформатор не свідчив про наявність такої різниці і про це не
віднайдено інформації в жодній опублікованій науковій праці. Єдиною умовою було
те, щоб вони були новими.
Підсумовуючи викладене вище,
доходжу висновків: горщик – найбільш
поширений тип кухонного посуду. Українські горщики кінця ХІХ – першої
половини ХХ століття були різними за формами, розмірами й функціями. З-поміж
інших видів глиняного посуду, що використовувався в культурі харчування
українців, завдяки своїй формі, горщик вирізняється своєю
багатофункціональністю й універсальністю. Цим може «похвалитися» хіба що не
менш поширений вид глиняного посуду – макітра. Форми горщиків різних регіонів
України мають багато спільних рис, що пов’язано із основною його функцією –
приготування страв у печі, до якої форма цієї посудини і пристосована.
Технологія їх виготовлення повсюдно на Україні має багато спільного, хоча
регіональна специфіка присутня. Розміри горщиків Полтавщини, Чернігівщини,
Волині, Сумщини, Київщини, Кіровоградщини, Черкащини, Харківщини, Херсонщини,
Львівщини, Чернівеччини, Івано-Франківщини, Закарпаття умовно стандартні. Є
підстави стверджувати, що горщики найбільшого розміру виготовляли в найбільших
гончарних осередках – Опішні, Хомутці, Бубнівці, Луб’янці. Назви горщиків, залежно
від призначення, у різних регіонах побутували не однакові. Згідно
термінологічних даних, наважуся висловити припущення, що найпоширенішими
стравами в Україні, які готували в горщику, були борщ і каша. Впродовж
досліджуваного періоду горщики використовували для: готування страв у печі,
зберігання рідин, в’язких та сипучих продуктів; кип’ятіння води великого
об’єму; здійснення родинних та календарно-побутових обрядів, під час підготовки
і святкування празників, коли іноді в горщиках подавали страви до столу.
Горщиками дорожили, коли не можна було їх використати для кухонних потреб,
знаходили застосування в господарстві, намагаючись використовувати до тих пір,
поки з посудини не лишалися черепки. Функції глиняних горщиків впродовж
досліджуваного періоду поступово звужувалися. Їх призначення слугувати для
тримання рідин повністю перебрав на себе металевий та скляний посуд. З його
поширенням, а також зміною конструкцій теплотехнічних споруд для приготування
їжі, газифікацією осель українців, горщики поступово вийшли з ужитку. З
перетвореннями в традиційній культурі, горщики втратили й обрядову функцію. В
сучасному побуті глиняні горщики ще й досі використовують переважно в не
газифікованих селах, а також закладах громадського харчування. В колишніх
гончарських осередках, де ще й дотепер лишилися запаси глиняного посуду,
зокрема горщиків, їх і нині використовують здебільшого для зберігання сипучих
харчових продуктів.
Олена-Олімпіада
Щербань, к.і.н.
ПРОГРАМА
Першого
всеукраїнського гастрономічного фестивалю-квесту
«Борщик
в глиняному горщику» 2014
(Опішня,
Полтавщина)
Місце
проведення
– (Міжнародний туристичний комплекс Гостинний двір «Старий хутір», вул. Ватутіна, 30, Салон-студія «Лялина
Світлиця», вул. Партизанська, 19,
«Садиба Гончара», вул. Гончарівська, 60)
Дата
проведення – 16 серпня 2014 року
Українська
народна кухня – культурна спадщина українців, здобуток, яким ми пишаємося і не
збираємося забувати. Вона створювалася впродовж багатьох віків, тож відбиває
історичний розвиток українського народу, звичаї, культуру й традиції.
Візитівкою
народної кулінарії без перебільшення можна назвати червоний, затовчений сальцем
пахучий БОРЩ. А якщо пригадати борщик бабусин – щойно з печі, з глиняного
горщика…
Мета
Фесту-Квесту: вивчення традицій, правил
приготування, рецептури, регіональних особливостей борщотворення, популяризація
і реанімація культурних традицій Полтавського регіону.
Куратор –
етнолог, керамолог, історик, кандидат історичних наук, дослідниця традицій
використання глиняного посуду в культурі харчування українців – Олена Щербань (066 18 45 061)
9ºº – 13 ºº – приготування борщів (Міжнародний
туристичний комплекс Гостинний двір
«Старий хутір», вул. Ватутіна, 30, Салон-студія «Лялина Світлиця», вул.
Партизанська, 19, «Садиба Гончара», вул. Гончарівська, 60)
10 ºº – урочисте
відкриття Фестивалю-Квесту (Салон-студія «Лялина Світлиця», вул. Партизанська,
19)
13ºº – 16 ºº –
презентація борщів учасницями, дегустація борщів (Міжнародний туристичний
комплекс Гостинний двір «Старий хутір», вул. Ватутіна, 30)
17
ºº –
УРОЧИСТОСТІ: оголошення переможців, вручення призів, підведення підсумків
Фестивалю-Квесту (Міжнародний
туристичний комплекс Гостинний двір «Старий хутір», вул. Ватутіна, 30)
18
30 – презентація
фільму АвтоЕтнографічна Експедиція-2014 «Борщик в глиняному горщику»
2000
– закриття
Фестивалю-Квесту
«фото-полювання» по фестивалю (зібрані фото матеріали
по фестивалю будуть брати участь у конкурсі на найкраще фото, який відбудеться
в «Старому хуторі», вул. Ватутіна 30),
майстер-класи (виготовлення
тканинної ляльки-мотанка, мотузяних коників, ліплення з глини, гончарювання),
кухарські конкурси (салон-студія «Лялина Світлиця», «Старий хутір», «Садиба
Гончара»),
По завершенню Фестивалю-Квесту
гості зможуть розміститися:
Зелена садиба
«Лялина Світлиця»
Зелена садиба
«Старий хутір»
Зелена садиба
«Садиба Гончара»
Зелена садиба
«Яблучне»
На території «Старого
хутора» та «Лялиної Світлиці» будуть
працювати кемпінг-зони!
З питань
проживання та харчування телефонуйте:
066
9939994 Олександр
Об’єм
приготованих борщиків у глиняних горщиках ОБМЕЖЕНИЙ!!!!!
Дегустаційна
ємність екопосуду складатиме близько 100 грамів
Ціна
вхідного квитка 45грн.
У вартість
квитка входить:
Дегустація не менш як 12 різновидів!!!! борщів приготованих у глиняному горщику за
стародавніми рецептурою і технологією;
участь у майстер-класах по
приготуванні борщу;
можливість спілкування з
надзвичайно цікавими інформаторками стосовно традиційно-побутової культури
українців;
можливість почути та побачити
цікаві моменти стосовно традиційної культури харчування українців;
доступна рецептура автентичних
борщів;
презентація документального
фільму АвтоЕтнографічнаЕкспедиція-2014 «Борщик в глиняному горщику»
На території Фесмту-Квесту
працюватиме координаційна група волонтерів яка буде інформувати і допомагати
гостям фестивалю-квесту.
На території Фесту-Квесту працюватиме
група волонтерів яка буде відповідати за безпеку та порядок гостей.
Візьміть участь
у Фестивалі-Квесті
«Борщик
у глиняному горщику» -
і ми разом
відтворимо кулінарний процес приготування БОРЩУ
в печі за
бабусиним рецептом!!
Запрошуємо
усіх смачно та весело пообідати!
Слово про куратора Фесту-Квесту
Щербань
Олена Василівна, 27.06.1980, Мала Данилівка Дергачівського району
Харківської області (згідно паспортних даних, насправді ж, у Диканьці, що в
Полтавщині). Закінчила історичний факультет Полтавського державного
педагогічного університету імені Володимира Короленка за спеціальністю
«Педагогіка і методика середньої освіти. Історія та основи економіки» (2002),
аспірантуру Інституту народознавства НАН України за спеціальністю «Етнологія»
(2007). Кандидат історичних наук (Львів, 2012).
Тема кандидатської дисертації: «Гончарні
школи Опішні: збереження й розвиток професійних знань і традицій (1894–2000)».
Нині працюю над затвердженою темою докторської дисертації: «Глиняний посуд у культурі харчування населення Наддніпрянщини другої
половини ХІХ – першої третини ХХІ століття». Науковий консультант –
академік НАНУ, професор, доктор історичних наук Степан Петрович Павлюк. Трудова
біографія така: вчитель історії, молодший, згодом старший науковий співробітник
Відділу етнографії гончарства Національного музею-заповідника українського
гончарства в Опішному, молодший науковий співробітник Відділу керамології
новітнього часу Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН
України (2002–2012), викладач історії
України та всесвітньої історії, провідний науковий співробітник Наукового
відділу екскурсійно-масової роботи Музею історії Десятинної церкви, Наукового
відділу історико-археологічних досліджень (м. Київ).
Етнолог,
етнограф, історик, керамолог, краєзнавець, майстер з виготовлення української
традиційної ляльки-мотанки, обрядової ляльки з тіста, колекціонер та
популяризатор творів українського традиційного мистецтва та народного побуту.
Вчитель вищої категорії (2013).
Автор понад 190 публікацій з
проблематики керамології, етнопедагогіки, гончарної освіти, народного
мистецтва, традиційно-побутової культури українців, 10 рецензій, 3 відгуків на
дисертаційні дослідження, 10 радіопередач на місцевому та обласному
радіомовленні.
Напрямки
наукових досліджень: глиняний посуд у культурі харчування
українців; форми, декор, призначення глиняного посуду;
народна кулінарія; особливо
тістотворчі традиції українців;
гончарне шкільництво, передовсім
діяльність гончарних навчальних закладів Опішного та їх вплив на стан місцевого
гончарства;
опішнянське гончарство та його
творці;
весільний обряд Полтавщини;
історія Опішного, історія
Полтавщини;
етнопедагогіка, етнопсихологія;
українська традиційна
лялька-мотанка.
Постійний учасник Міжнародних та
Всеукраїнських наукових конгресів, конференцій, семінарів, симпозіумів з
проблем української етнології та керамології (понад 100).
Куратор Міжнародного наукового керамологічного
симпозіуму «Гончарне шкільництво на глобалізаційному роздоріжжі: нереалізовані
можливості й перспективи розвитку» (7-11 липня 2008 р., Опішне), Міжнародного
мистецького фестивалю-ярмарку «Гончарний Всесвіт в Україні–2009» (1-5 липня
2009 р., Опішне).
Здійснила керамологічні
експедиції на Полтавщині (2002–2014), Івано-Франківщині (2006), Черкащині
(2002–2003), Київщині (2006, 2013). Активний
учасник наукових проектів «Гончарство Опішного в іменах його майстрів»
(2007–2008 р) та «Національний словник «Українські керамологи»» (2010).
Лауреат Премії імені Василя Скуратівського за кращий народознавчий
матеріал (2008).
Атестована майстром традиційного народного
мистецтва України художньою радою Національної спілки майстрів народного
мистецтва України (січень, 2010 р.).
Депутат Опішнянської селищної ради п’ятого скликання другого виборчого
округу (2006–2010). Член комісії Опішнянської селищної ради з питань місцевого
радіомовлення (2006–2010).
Голова опішнянського осередку майстрів народної творчості (2010 р.).
Організатор персональних виставок творчих робіт опішнянських гончарів
Олександра Шкурпели (жовтень, 2011 р.), Сергія Островного (лютий, 2012 р).
Член редколегії київського часопису «Берегиня» (2010-2011 рр.), «Наша
Берегиня» (2012 р).
Член Національної спілки краєзнавців України (2010 р.).
Один із засновників громадської організації «Туристичне село
Полтавщини» (23 грудня 2013 р.).
Автор блогів, що постійно оновлюються, на якому
висвітлено історію та особливості гончарства відомого центру народної культури
України – Опішного, подано інформацію про опішнянських та інших майстрів,
цікаві етнографічні матеріали стосовно традиційної культури українців, зокрема
детально висвітлено давній весільний обряд Зіньківщини, українське лялькарство,
традиції хлібопечення і народної кулінарії, а також про розвиток зеленого
туризму в Опішні:
З 2008 року виготовляю тканинні
ляльки-мотанки. Вони були репрезентовані
на персональних та численних колективних виставках.
Автор ідеї, ініціатор створення, фундатор та організатор Першого в
Україні салону-студії «Лялина Світлиця», що функціонує з 19 грудня 2010 року в
Опішні (Полтавщина).
Серед захоплень – народна кулінарія, особливо вироби з тіста; розвиток
зеленого сільського туризму, краєзнавчо-екскурсійна діяльність, твори світових
літературних класиків, вчених-психологів, вчених-педагогів, філософів;
любительський гірськолижний спорт, іноземні мови (англійська, іспанська).
Нині проживаю у смт. Опішня. Позиціоную себе
двомовною.
моб. тел. 0661845061
Вперше!!!!!!
Програма теоретично-практичного
КУРСУ- самопізнання
«ЕтноТАЄМНИЦІ
українського ЖІНОЦТВА»
Куратор –
етнолог, етнограф, історик, керамолог, краєзнавець, Майстер із виготовлення
української традиційної ляльки-мотанки, обрядової ляльки з тіста, колекціонер
та популяризатор творів українського традиційного мистецтва та народного
побуту, викладач вищої категорії, кандидат історичних наук, Олена-Олімпіада Щербань (066 18 45 061).
Місце
проведення
– Лялина Світлиця, Старий Хутір.
Теоретично-практичний КУРС-самопізнання
розрахований для ВСІХ БАЖАЮЧИХ, без вікових і статевих обмежень.
У програму включено теоретичні і
практичні заняття, тривалістю одна-дві години (якщо нам разом буде цікаво, час
тривалості заняття продовжимо).
Передбачено Творчі практикуми на теми:
1)
Українська ЖІНКА – ХТО вона?
ВПЛИВ, РОЛЬ, правічна МУДРІСТЬ української ЖІНКИ, Її місце в Часі,
Просторі, Історії.
Символіка і символізм ЖІНОЧИХ образів в українському народному мистецтві,
зокрема в лялькарстві.
ЩО повинна пригадати з глибини віків сучасна УКРАЇНКА, аби ПОВНОЦІННО
ЖИТИ в умовах новітнього часу.
2)
Правічна українська
ЛЯЛЬКА-ОБЕРІГ. Актуальність ЇЇ для сьогодення.
Лялька-мотанка –
справжнє мистецтво іграшки і не тільки….
Впродовж тисячоліть людство, наслідуючи Творця, окрім виготовлення з інших
матеріалів (глини, тіста, соломи, лози, дерева, вовни, трави, сиру….) творить
ляльки з тканини за своїм образом та подобою. Народна лялька-мотанка без
перебільшення є унікальним явищем традиційної культури українців. Вона
своєрідно-оригінальна за способом виготовлення, складно-проста за декоративною
палітрою і така ТЕПЛА… Оскільки народна Лялька з тканини була невід’ємною
частиною селянського побутового середовища, пов’язаного з хліборобською працею
та домашнім вогнищем, вона і в прадавні часи, і сьогодні є символом родючості,
материнства та своєрідним оберегом. Превалювання жіночих зображень над
чоловічими можна пояснити тим, що з жіночим образом з давніх часів асоціювалися
уявлення про богиню родючості, праматір, берегиню домашнього вогнища та
захисницю.
Чи доводилося Вам коли-небудь робити ляльки власноруч? Серед розмаїття
сучасних ляльок народні ляльки з тканини (перш за все ляльки-мотанки) є
особливим видом. Особливим насамперед тому, що зробити її дуже просто, кожен
може змотати собі Лялечку, використовуючи при цьому свої працьовиті пальчики,
тканину та нитки…. Спробую поетапно розповісти-показати абсолютно не приховуючи
ніякісіньких секретів ЯК Я МОТАЮ СВОЮ ЛЯЛЮ-МОТАНКУ. Для роботи-забави потрібні:
1) гарний, спокійний настрій;
2) шматок (приблизно 20×20 см) приємної на дотик тканини будь-якого
кольору, краще ситець вітчизняного виробництва;
3) нитки, краще муліне, дві котушки будь-якого кольору;
4) два шматки (приблизно 25×10 см) тканини, краще щільнішої за ситець
фактури;
5) шматок тканини, щоб вирізати з нього хустинку для Лялі;
6) ножиці.
3)
Лялька, яку можна з’їсти. Способи і правила
приготування. Змістове навантаження та семантика. Енергетика та закодовані
гаразди стародавніх ласощів.
Українські
народні ляльки виготовляли з різноманітних матеріалів: глини, тканини, дерева,
соломи, рогози, лози, кукурудзяних пелюсток, сиру, паперу….. а також тіста. Страви з тіста займають
чи не одне з перших місць в українській кулінарії. Не дивно, що «хлібний» народ
виготовляв із цього пластичного та легкого в приготуванні матеріалу
різноманітні фігурки. Дослідники української народної іграшки переважно не
згадують про ляльки з тіста, очевидно, вважаючи їх обрядовим печивом. На
підставі зафіксованих мною етнографічних матеріалів в Полтавській,
Закарпатській областях та Львові, які свідчать про те, що пряничні фігурки у
вигляді жінки в народному середовищі називали «панянки», «кукли», «баришні»
дозволю собі в даній доповіді величати їх ЛЯЛЬКАМИ.
4)
Магія
етнічного ВЕСІЛЛЯ. Сімейний побут, роль ЖІНКИ-БЕРЕГИНІ РОДУ в ньому.
Як склався у людини шлюб, так і піде все її життя. Народна мудрість.
Заміж йти – треба знати, що нема ні вислуг, ні відставки,
оженитися – не дощову годину пересидіти. Тому, перш ніж одружитися, потрібно
роздивитися. Се не на рік, а на цілий вік… Народна мудрість
Українська
весільна народна драма – не
лише барвистий, складний, зітканий з різних, часто полярних емоцій обряд, але й
наповнений магічною символікою багатогранний ритуал, невідступне слідування
якому пророчило щасливе Життя
новоствореного подружжя і всього роду. Відбуваючись за подібним сценарієм у
різних населених пунктах України, весільний обряд все ж таки має значну
кількість локальних особливостей. І нині ще майже в кожному селі можна записати
унікальні відомості про цю важливу обрядодію у житті кожної родини. ВЕСІЛЛЯ з
давніх-давен грали пишно та гучно, дотримуючись традицій, що не одне століття
складалися пращурами. Прикметно, що навіть у селах одного району, розташованих
по-сусідству, весільний обряд відбувався по «сценаріях», які різнилися один від
одного. СЕКРЕТИ ЩАСЛИВОГО подружнього життя складалися не лише на Весіллі, але
й задовго до нього…
Смисл
ВЕСІЛЬНОГО КОРОВАЮ, РУШНИКА, КВІТКИ МОЛОДОЇ…
ФУНКЦІЇ батьків на ВЕСІЛЛІ…
5)
Різдвяна
атрибутика: ДІДУХ, вертепне дійство, ПРАВИЛА приготування святочних страв та
напоїв.
Символ РОДУ –
виготовлений власноруч Різдвяний ДІДУХ з житньої, пшеничної та ячної соломи –
прадавній український оберіг ЩАСЛИВОГО майбутнього року, здоров’я і достатку
всієї РОДИНИ…..
Вертеп, або
святкуємо Різдво незабутньо!!!
Святочна БАГАТА
КУТЯ. Як готувалися наші прабабусі до Святвечері та Різдвяного обіду? \
6)
Смакує
по-українськи, або ЯК уміли чарувати вареничками наші прапрапра? Яким чином
національний харчовий раціон та особливості національної кухні вплинули на
формування нашого ХАРАТЕРУ та КУЛЬТУРИ?
Харчові забобони і табу українців.
«А хліб такий,
як пух та дух, як пуховочка»…. Секрети пухких вареничків, крученичків,
пундиків….
Їжа – один із факторів, що забезпечує
функціонування живого організму як біологічної одиниці, – займає одне з центральних місць, зберігає профанно-сакральну єдність,
яка дає можливість осягнути повноту народних уявлень про своє місце в системі
інших культур і місце інших культур порівняно з власною.
Страви
і напої відіграють одне з важливих місць в житті не лише окремого індивіда, але
й держав та народів. Питання
народного продовольства захоплюють практичні сторони життя і не можуть бути
ігноровані ні суспільними ні державними діячами.
Елементи
матеріальної культури українців, які належать до сфери традиційного харчування,
в тому числі посуд та начиння, необхідні для приготування, подачі до столу,
споживання, зберігання, транспортування їжі, є одними із найбільш стійких у часовому
контексті. Використовуваний набір посуду посідає важливе місце в традиційній
культурі українців, втілює етнічні особливості, яскраво відбиває естетичні
смаки, рівень та етапи культурного розвитку. Він є однією з тих особливих
форм матеріального буття, що до певної міри, хоч і з різним рівнем
інтенсивності, визначає своєрідність у тому числі і духовної культури етносу.
Глиняний посуд – вагома складова традиційної народної культури, в якій упродовж
багатьох століть український етнос демонстрував високий мистецький талант і
утверджував культурні надбання…
Пропонованим темарієм
не вичерпується коло наших з Вами зацікавлень та інтересів.
Ще буде матеріал про Автоекспедицію І ФОТО ФОТО ФОТО
Комментариев нет:
Отправить комментарий